Мій Стамбул: Хто такі алеві?

Алі ібн Абу Таліб, Мустафа Кемаль Ататюрк та Хаджи Бекташ Велі

Про представників цієї релігійної громади відомо досить небагато навіть самим жителям Туреччини, не кажучи вже про іноземців. А між тим, алеві складають за різними оцінками приблизно 10-15% населення країни. Знайти достовірну інформацію на цю тему також складно, адже більшість джерел з тих чи інших причин є упередженими. Самі ж алеві після століть переслідувань втратили майже всю власну писемну спадщину.

Алевізм (тур. alevilik , а точніше Anadolu Aleviliği) - одна з найбільш ліберальних течій в ісламі, що являє собою синтез містичного суфізму з елементами християнської філософії, шаманізму і зороастризму. Зовнішню форму його визначає ісламська традиція, лейтмотивом виступає обожнювання халіфа Алі та його сім'ї. Синкретичне за своєю природою, це вчення зберігає в собі відголоски древніх доісламських вірувань тюркських народів. Також не можливо не відмітити практично повну відсутність письмової традиції, різноманіття підходів до виконання ритуалів та дотримання культу. Близькe за своїми ідеями до шиїзму, воно, однак, не є однією з його форм. Не треба також плутати алеві з сирійськими алавітами (нусайритами).

Зюльфікар - меч пророка Мухаммеда,
який пізніше перейшов до Алі ібн Абу Таліба.

Основна версія пов'язує назву "алеві" з ім'ям Алі ібн Абу Таліба, що був кузеном, зятем та сподвижником пророка Мухаммеда, четвертим халіфом та першим з дванадцяти імамів. Загалом назва "алеві" найчастіше перекладається як «послідовники Алі». Альтернативне пояснення вказує на походження назви від слова "alev" — «полум'я». Також алеві часто називають «кизилбаши», інколи надаючи цій назві негативного змісту (беручи до уваги прихильність останніх до іранської династії Сефевидів під час війни між Персією і Османською імперією в 15-16ст).
Достеменно визначити походження алевізму складно. Корінням воно сягає до витоків ісламу та етнічних традицій тюркських народів. А його видозмінення пояснюється взаємопроникненням елементів інших культур та вірувань внаслідок кочового життя тюркських племен. Це вчення остаточно сформувався як самостійне явище в Анатолії в 16 ст. Однак його становлення відбувалося протягом тривалого часу. В 11-12ст. відбулася ключова подія - перехід до Малої Азії частини тюркських племен, що зайняли територію між двома великими державами - Османською імперією і Персією. Тим часом, османи поступово віддалились від спадщини кочовиків та остаточно прийняли сунізм. У 15-16 ст. продовжувалась боротьба з племенами кизилбашів за контроль над Анатолійським плоскогір'ям, що призвела до повстання проти oсманів. Найбільші гоніння алеві-кизилбаши пережили за часів Селіма І Грізного, чиє правління розпочалося з жорстокої різанини в Анатолії в 1513р. За його наказом було винищено близько 40 000 чоловік. Сьогодні до цієї історичної трагедії все частіше звертаються під час дебатів щодо будівництва третього мосту через Босфор, який влада планує назвати на честь Селіма І.
Окрім того, на формування алевітської доктрини суттєво вплинули інші релігійні течії та соціальні явища, характерні для того періоду. Зокрема, алеві тривалий час шукали спосіб зберегти свою релігію та уникнути переслідувань. Через це і сталося зближення з орденом Бекташийя - офіційним покровителем корпуса яничар, відомого своєю лояльністю в догматичному плані. Бекташі - мандрівні дервіші, входили до складу яничарських полків та поширювали іслам на завойованих територіях. Але не варто ототожнювати ці дві течії. Оскільки, хоч вони і схожі, але бекташі за століття свого існування створили організований орден, що брав участь у завоюванні Балкан. Тоді як алеві залишалися у центральній Анатолії, ведучи традиційний спосіб життя у невеликих поселеннях. Найкраще пояснює ситуацію вислів: "Кожен алеві - бекташі, але не кожен бекташі - алеві."
Саме через переслідування з боку влади у Османській імперії алеві охоче підтримали Ататюрка та приєдналися до національно-визвольної боротьби. І досі кажуть, що в кожного алеві вдома в одному кутку зображення халіфа Алі, у іншому - Мустафи Кемаля. Сьогодні лідером другої за популярністю політичної сили в Туреччині - Республіканської народної партії (СНР), заснованої ще Ататюрком - є алеві.

12 імамів

Для алевізму характерна низка рис, що якнайкраще пояснює, чому для традиційного ісламського світу алеві являються чимось на кшталт єретиків чи протестантів:
- обожнювання халіфа Алі; наріжним каменем алевізму є віра у триєдинство - Бог-Мухаммед-Алі та шанування 12 імамів;
- окремі місця для богослужінь - джемеві; алеві не відвідують мечеті, оскільки Алі вбили саме в мечеті під час намазу;
- рівноправ'я та спільна участь у релігійних церемоніях жінок і чоловіків; моногамія;
- заперечення зовнішньої обрядовості, що передбачає традиційний іслам: зокрема, алеві не дотримуються посту у священий місяць Рамадан, не моляться п'ять разів на день, не їздять на паломництво до Мекки;
- виконання містичної музики і танців під час релігійних церемоній (залишки язичницьких традицій); найбільше недоброзичливці критикують ритуал "Семах" або так званий "Журавлиний танець", який виконують чоловіки та жінки, а також "Мум сьондю" - ритуал "Погашення свічок" наприкінці церемонії джему;
- віра в реінкарнацію;
- віротерпимість, нейтральне ставлення до представників інших конфесій, зокрема до християн.

Джемеві, район Окмейдани, Стамбул

Чисельність алеві в Туреччині за різними оцінками складає від 12 до 20 млн чол. Хоча молодше покоління зараз часто не афішує своєї приналежності до алевізму, тому точну цифру назвати важко. Алеві, яких довгий час переслідували, вважають, що і досі їх право на свободу віросповідання не забезпечується повною мірою. З цим пов'язана одна з найгостріших внутрішньосоціальних проблем країни. Негласне протистояння сунітів і алеві часто переростає у відкриті конфлікти та навіть криваву бійню, як це було в Сивасі (Sivas Katliamı/Madımak Katliamı, 2.06.1993) та Стамбулі (Gazi Mahallesi olayları, 1995). Райони Окмейдани та Газі, населені переважно алеві, є одними з найбільш неспокійних, де часто виникають сутички між населенням та поліцією.
В Туреччині інтереси віруючих представляє Рада у справах релігії (Діянет). Aлеві кажуть, що їх права та інтереси не гарантовані, oскільки Діянет опікується виключно сунітами. У доповіді Єврокомісії за 2004 рік було зазначено, що алеві не є офіційно визнаним релігійним співтовариством, тому вони часто стикаються з труднощами при відкритті місць для богослужінь. А обов'язкове викладання ісламу в навчальних закладах не враховує права дітей алеві. Це без сумніву одна з давніх проблем для Європейської комісії в контексті прав та свобод релігійних меншин та одна із перепон на шляху до вступу Туреччини в Євросоюз. Влада і досі відмовляється надати джемеві такий же статус як і мечетям. "Алевізм - це не релігія. Якби це було релігією, тоді б їм потрібні були місця для молитви",- заявив якось Ердоган. У Діянета ж є проста відповідь на всі питання: якщо алеві - мусульмани, нехай ходять до мечеті.
При цьому алеві все більш активно заявляють про свої права та являють собою значну громадсько-політичну силу з великим потенціалом. Окрім того "питання алеві" останнім часом стало ще й одним з факторів, що стримують входження Туреччини до ЄС, тобто воно набуло значного міжнародного розголосу.