Мій Стамбул: Септемвріана

Восени 1955 року в Стамбулі сталися події, про які турки воліють не згадувати. Це сумна річниця, яку не святкують - Септемвріана (грец. Σεπτεμβριανά - Вересневі події, тур. 6–7 Eylül Olayları - Події 6-7 вересня) - заворушення 6-7 вересня 1955р., спрямовані проти грецької діаспори Стамбула.
6 вересня ввечері на площі Таксім розпочався антигрецький мітинг. Приводом для зібрання стала вранішня новина про те, що в Салоніках греки начебто підірвали дім Ататюрка (за сумісництвом турецьке консульство). Згодом в результаті розслідування виявилося, що бомбу підклали працівник консульства Хасан Учар та студент Октай Енгін. Останній, відсидівши 9 місяців в грецькій в'язниці, втік до Туреччини. На вимогу Греції його не видали. Натомість він продовжив навчання в університеті,після чого зробив кар'єру в поліції.
В ті дні в суспільстві панували вкрай ворожі настрої та все частіше лунали расистські лозунги. Коли ж конфронтація досягла апогею, повідомлення про вибух прозвучалo для багатьох, як заклик до активних дій і сталo тією іскрою, що призвела до трагедії. Натовп, вигукуючи лозунги “Kıbrıs Türk’tür, Türk kalacak!”, “Ya Sev, Ya Terk Et!”, “Vatandaş Türkçe konuş!”, “Rumlar Gidecek Bu İş Bitecek!”, рушив вулицями Бейоглу та Шішлі. Дипломати та чиновники, що дали цьому зелене світло, планували продемонструвати ООН реакцію турецького народу щодо подій на Кіпрі, але все вилилося у банальні грабежі. Про те, що мітинг переріс у тотальний погром за планом свідчить вибірковість руйнувань та мінімум людських жертв. Заворушення охопили також райони Єдікулє, Кумкапи, Саматья та Принцеві острови. Крамниці та будинки трощили за списком, церкви ж без розбору - і грецькі, і вірменські, і католицькі. Вулиці Стамбула були завалені товарами з грецьких крамниць. Свідки згадують ту ніч, як найстрашніше, що їм довелося пережити. Деякі турки намагалися допомогти та вставали на захист сусідів. Лише після введення в місто регулярної армії вдалося вгамувати натовп.
Комісія "Всесвітньої ради церков", що проводила розслідування по гарячим слідам, звітувала: "Загинуло 16 чоловік, в тому числі 2 священнослужителя. З 80 православних грецьких храмів 29 спалені та повністю знищені, 8 частково, а 34 сильно пошкоджені, 9 вціліли. Повністю зруйновані 4000 торгових закладів, товари та меблі викинуті на вулицю, повністю зруйновані 2000 житлових будинків. Пошкоджені деякі католицькі та вірменські церкви." Скільки жінок стали жертвами згвалтування, наврядчи хто взявся порахувати. Комітет допомоги, створений для компенсації збитків, отримав до 15 жовтня 1955 року 4433 заяви від постраждалих. Матеріальні збитки склали 69 578 744 ліри. Вересневі події мали значний резонанс у всьому світі. Турецька влада, демонструючи реакцію, притягла до відповідальності більше 4000 чоловік. Але суд над ними мав формальний характер, майже всіх обвинувачених виправдали або засудили до невеликих строків ув'язнення. При владі, до речі, знаходилася Демократична партія на чолі з Аднаном Мендересом, чия політика і призвела до трагічних подій. Щоправда через п'ять років в результаті перевороту 1960 року Мендерес був зміщений зі свого поста, арештований за корупцію та зловживання службовим становищем, засуджений до смерті і повішений.
В результаті еміграції з 1925 по 1955 грецьке населення Стамбула скоротилося з 270 тис. (39.6%) до 100тис. (7.8%). Після вересневих подій місто покинуло більше половини грецької громади. В 1965 році греків в Стамбулі залишилося близько 48 тис. (2.8%), а згідно даних за 2000 рік - лише 2 тис. Вересневі події таким чином завершили кривавий процес моноетнізації Туреччини.

* * *

Легендарний футболіст Фенербахче Лефтер Кючюкандоньядіс пережив напад на свій будинок на острові Бююкада: "Ще 15 днів тому мене вітали на стадіоні, де я забив гол. Того ж дня в мене полетіли каміння та бляшанки з-під фарби. Найгірше було те, що з криками "Бий цього невірного!" мене атакували діти, яким я ще недавно давав гроші. В будинку не залишилося ні вікон, ні дверей. Вони намагалися вбити моїх маленьких донечок." Лефтер до світанку не випускав з рук зброї. Потім приїхали фанати Фенербахче та спорудили навколо дому барикади. Вони запитували імена нападників, та Лефтер не сказав їх навіть поліції.

* * *

Відомий турецький журналіст Мехмет Алі Біранд згадував: "Я живий свідок того, що відбулося в Стамбулі 50 років тому. Мені було 14 років. Тоді я нічого не зрозумів. З плином часу стало очевидно, наскільки все було серйозно i мені судилося завжди відчувати сором, за те, що сталося. Хоч влада офіційно визнала свою провину, покарала винних та виплатила компенсації постраждалим, дехто з нас і досі відчуває докори сумління.

Я ніколи не забуду...

Картина, яку я побачив вранці 7 вересня 1955 року в Бейоглу, стоїть в мене перед очима.

Мені потрібно було записатися у підготовчий клас Галатасарайського ліцею. З труднощами діставшись до Бейоглу, на виході з метро я закляк на місці.

Пейзаж був жахаючий.

Вітрини по обидва боки вулиці були розтрощені, за товари, розсипані на землі, точилися бійки. Сувої тканин, канцелярія, люстри, "соби" і багато чого іншого... Люди забирали все, що знаходили. По проспекту Бейоглу несли награбоване - крісла, радіоприймачі, світильники, одяг, наче настав кінець світу.

Дитиною я не зрозумів, що відбувається.

Найцікавіше, що привернуло увагу, серед більшості розтрощених крамниць були і такі, яких не торкнулися. Придивившись, я помітив на вітринах турецькі прапори. Над розбитими ж скрізь були грецькі імена. Мародери на вигляд, з чорними бородами та злодійкуватими поглядами, походжали довкола, зазираючи в крамниці. Поліція та солдати лише говорили: "Досить уже. Що взяли, те взяли. Що зробили, те зробили." Вони і втручались, і не втручались водночас. Ця картина і досі в мене перед очима. Незважаючи на те, що минуло 50 років, згадую той ранок і здригаюсь.

Наступного дня, прочитавши газети, я трохи розібрався у всьому..

Не лише в Бейоглу, в Таксімі та Шішлі в районах проживання греків також були знищені крамниці, церкви та навіть цвинтарі. Деякі люди, намагаючись врятувати своє майно та домівки, брали прапори та благали нападників, повторюючи "Що ви робите, і я турок, і громадянин Туреччини.."

Це було огидно, болісно та принизливо.

...В ті роки ми жили в Еренкьой на вулиці Етхема Ефенді. Навколо було багато дітей грецького походження. Вони були моїми найкращими друзями. Один за одним зачинилися їх будинки. Вони перестали розмовляти будь з ким. Ніколи не забуду, як мадам Елені запитувала: "Якщо вони прийдуть, ми зможем у вас сховатися?" Їхню з чоловіком перукарню розтрощили вщент. Вони були нажахані. Мати годувала їх протягом тижня та дозволила пожити у нас.

В моїй голові роїлися запитання: "Чому вони напали на мадам Елені, що можна очікувати від них і чим вони відрізняються від мене?" Поки я шукав відповіді, грецькі сім'ї з нашого району потрохи почали переїздити в інші місця або до Греції. Після 1963 вони повністю зникли. Залишили Стамбул, забравши з собою свою культуру та спосіб життя.

...Пізніше мені стало дуже шкода, але вже було надто пізно."